Трамп закликає до "спільного контролю" над Ормузькою протокою з Іраном - чи це реально можливо?

Чи мистецтво торгівлі чи геополітична фантазія? 23-го числа у інтерв’ю Трамп запропонував, що заблокований протока Ормуз у майбутньому може бути «спільно контролюваний» США та Іраном, навіть жартуючи, що управління буде передане йому особисто та Верховному лідеру. Чи справді ця ідея можлива?
(Передісторія: закордонні ЗМІ повідомляють про «15-пунктний мирний план» Трампа щодо Ірану: повна відмова від ядерної програми в обмін на зняття санкцій, чи відкривається новий шанс у Близькому Сході?)
(Додатковий контекст: Трамп під час переговорів заявляє, що «спільно контролює Ормуз», і Іран відповідає фейковими новинами: Пентагон готує захоплення островів за спиною)

Зміст статті

Перемикач

• 1. Обробка «інтересів» у межах суверенних червоних ліній: малоймовірно, але можливий торг
• 2. Бізнес-логіка «Спільної управлінської комісії»: середня ймовірність
• 3. Стратегічна «ловушка генія»: тест на межі можливостей Трампа
• 4. Висновки: тонкий баланс між фантазією та реальністю

23 березня 2026 року президент США Трамп у інтерв’ю висловив несподівану ідею: якщо переговори пройдуть успішно, США та Іран можуть «спільно контролювати» протоку Ормуз — цей життєво важливий для глобального транспортування нафти шлях. Трамп навіть напівжартома описав майбутню модель управління: «Можливо, це я, і Верховний лідер, незалежно від того, хто зараз або хто буде наступним».

Ці слова одразу привернули широку увагу міжнародної спільноти, але й отримали різку критику з Тегерана. Міністерство закордонних справ Ірану заявило, що не веде реальних переговорів із США і підкреслило, що безпека протоки — це їхня суверенна червона лінія, і зовнішнє втручання неприпустиме. Тоді наскільки реалістична ідея «спільного управління»? Можна проаналізувати це з трьох аспектів.

1. Обробка «інтересів» у межах суверенних червоних ліній: малоймовірно, але можливий торг

Для Ірану протока Ормуз — це ключовий стратегічний актив, що безпосередньо впливає на безпеку країни та її геополітичні позиції. «Спільне управління» безумовно сприйматиметься як поступка суверенітету, що коштує високої політичної ціни. Однак у реальності вже існують судна, які платять «згоду Тегерана» за маршрути, що свідчить про певну гнучкість Ірану. Якщо ідея Трампа про «спільне управління» буде подана у вигляді «оплати за захист або плату за прохід», з можливістю зняття санкцій, Іран може розглянути неформальні компроміси під тиском економічних труднощів. Однак офіційне «спільне управління» залишається малоймовірним.

2. Бізнес-логіка «Спільної управлінської комісії»: середня ймовірність

Модель Трампа щодо «спільного контролю» може не передбачати військову патрульну співпрацю, а швидше — технічне або управлінське партнерство. Наприклад, можна створити аналог Суецького каналу, де третя сторона (наприклад, Оман або Катар) виступатиме посередником у «Спільній управлінській комісії», що контролює рух суден і безпеку, забезпечуючи стабільність енергетичних потоків. Такий підхід відповідає бізнесовій логіці Трампа «стабільність — це прибуток» і дозволяє Ірану зберегти формальне управління, що робить цю ідею більш реальною та компромісною.

3. Стратегічна «ловушка генія»: тест меж можливостей Трампа

Ця ідея може бути й стратегічним тестом:

• Якщо Іран погодиться на «спільне управління», його ядерна програма та діяльність проксі-формувань опиняться під посиленим контролем.
• Якщо Іран відмовиться, США зможуть заявити, що «пропонували мир», і використати це як моральну перевагу для можливих військових дій.

З цієї точки зору, слова Трампа — це більше «психологічна гра та торгівля з емоціями», ніж реальний намір швидко реалізувати цю схему.

4. Висновки: тонкий баланс між фантазією та реальністю

У короткостроковій перспективі «спільне управління Ормузом» малоймовірне через питання суверенітету та безпеки. Однак, якщо це буде оформлено як «міжнародний договір про безпеку судноплавства», із залученням третіх сторін і комерційних механізмів, США все ще зможуть впливати на рішення Ірану і здобути стратегічну перевагу у глобальній енергетичній кризі. Ідея Трампа — це швидше високоризикова гра цін та психологічний тиск: для США — стабілізація цін на нафту, для Ірану — тест на межі терпимості.

Отже, справжня цінність цієї пропозиції може полягати не у її негайній реалізації, а у створенні «торговельного простору» для майбутніх переговорів, медіа-кампаній і психологічних ігор, що відкриють шлях до нових домовленостей щодо енергетичної безпеки та регіональної стабільності.